Слобідський край
Нове життя – нова справа
Михайло Лучкін – власник «солодкого» бізнесу і багатодітний батько, який через війну на Донбасі змушений був розпочинати все з нуля в незнайомому місті.
Не боїться змін, завжди шукає можливості і відкритий до експериментів. Знайомтеся, Михайло Лучкін – один з найкращих випускників першої хвилі резидентів соціального коворкінгу IDP Business Space. Чоловік із запалом в очах розвиває на Харківщині власну справу – прикрашає їстівними картинками кондитерські вироби.
«Безкоштовний» автобус від росіян
У рідному Алчевську в нього також був свій бізнес – будівельний, а ще дім, автівка, проте все це він змушений був покинути та разом із родиною (дружиною і трьома дітьми, найменшій донці було лише три тижні) терміново виїхати з небезпечного міста.
– Для нашої сім'ї останньою краплею став випадок з 15-річною донькою, – розповідає Михайло. – Дружина разом з Олею та найменшою Аріною йшли вулицею. Поруч проїжджали так звані «ополченці», такі собі абреки. Побачивши доньку, вирішили її із собою забрати. Дружина була в шоці, голосно дитині крикнула: «Тікай!» Донька побігла з усіх ніг, навпростець через двори. Машина поїхала за нею, на щастя, поки вони об'їжджали будинки, Ольга вже була в безпеці у бабусі. Після того випадку дівчина була в дуже пригніченому стані, взагалі з квартири не виходила.
– Для нашої сім'ї останньою краплею став випадок з 15-річною донькою, – розповідає Михайло. – Дружина разом з Олею та найменшою Аріною йшли вулицею. Поруч проїжджали так звані «ополченці», такі собі абреки. Побачивши доньку, вирішили її із собою забрати. Дружина була в шоці, голосно дитині крикнула: «Тікай!» Донька побігла з усіх ніг, навпростець через двори. Машина поїхала за нею, на щастя, поки вони об'їжджали будинки, Ольга вже була в безпеці у бабусі. Після того випадку дівчина була в дуже пригніченому стані, взагалі з квартири не виходила.
Родина Лучкіних вирішила виїхати з міста. Таких, як вони, були тисячі. Виїхати на своїй машині Михайло не зміг, бо вона була на штрафмайданчику. Чоловік незадовго до цього потрапив у ДТП, сторони підписали мирову і він мав забрати свою автівку, потрібен був лише підпис експерта, а той разом з родиною вже залишив місто. Тому Лучкіни виїжджали на автобусі, який організовували росіяни.
– По всьому місту були розклеєні оголошення про безкоштовні автобуси, – згадує чоловік. – Однак не зовсім вони й безкоштовні виявилися. З кожної людини брали по 100 грн. Нам вдалося домовитися, щоб хоч за немовля не платити, все одно Аріна у нас на руках була. Тож виклали за поїздку близько 500 грн, з нами ще наша старенька такса була.
Опівночі біженців висадили у Кам'янці-Шахтинському (Ростовська область РФ). Хто був без важких сумок, відразу ж побіг на вокзал займати сидячі місця. Родині Лучкіних «комфортабельних» місць не дісталося, немовля спало на підвіконні, старшим дітям батьки на підлозі постелили (добре, що літо було), а самі по черзі спали на сумках.
Зранку українці зіткнулися з новою проблемою – ніде було обміняти за нормальним курсом гроші. Місцеві таксисти міняли один до одного.
– Звичайна сосиска в тісті коштувала 100 рублів, тобто чотири сосиски за 400 грн, «нормальні» такі ціни, – зараз уже з посмішкою згадує чоловік. – Ми щось перекусили та купили квитки на електричку до Ростова. А вже там від МНСників дізналися, що квитки для біженців з Донбасу безкоштовні. Та в касах про це нам ніхто не сказав, а таких, як ми, там три автобуси було. У Ростові до нас по-людськи поставилися, допомагали як рятувальники, так і волонтери.
– По всьому місту були розклеєні оголошення про безкоштовні автобуси, – згадує чоловік. – Однак не зовсім вони й безкоштовні виявилися. З кожної людини брали по 100 грн. Нам вдалося домовитися, щоб хоч за немовля не платити, все одно Аріна у нас на руках була. Тож виклали за поїздку близько 500 грн, з нами ще наша старенька такса була.
Опівночі біженців висадили у Кам'янці-Шахтинському (Ростовська область РФ). Хто був без важких сумок, відразу ж побіг на вокзал займати сидячі місця. Родині Лучкіних «комфортабельних» місць не дісталося, немовля спало на підвіконні, старшим дітям батьки на підлозі постелили (добре, що літо було), а самі по черзі спали на сумках.
Зранку українці зіткнулися з новою проблемою – ніде було обміняти за нормальним курсом гроші. Місцеві таксисти міняли один до одного.
– Звичайна сосиска в тісті коштувала 100 рублів, тобто чотири сосиски за 400 грн, «нормальні» такі ціни, – зараз уже з посмішкою згадує чоловік. – Ми щось перекусили та купили квитки на електричку до Ростова. А вже там від МНСників дізналися, що квитки для біженців з Донбасу безкоштовні. Та в касах про це нам ніхто не сказав, а таких, як ми, там три автобуси було. У Ростові до нас по-людськи поставилися, допомагали як рятувальники, так і волонтери.
Душ на вокзалі
У планах Лучкіних було переїхати до батьків Михайла у Крим, проте доля завела їх у Харків. Саме тут Михайло переконався – безвихідних ситуацій не буває, головне – не зупинятися, шукати можливості й реалізовувати подаровані долею шанси.
– У Крим ми так і не доїхали, російська залізниця була занадто дорогою, наших грошей вистачило б на 1,5 квитка, – розповідає чоловік. – Батько уже виїхав на паром зустрічати нас, але ми дали відбій. Натомість поїхали до родичів дружини в Харків. Кілька тижнів пожили у них. Ми дуже вдячні, що вони нас тоді прийняли, хоча в самих місця не було. Вони нам поступилися своєю кімнатою, а самі три тижні спали в машині. Ми не стали зловживати гостинністю, почали шукати житло. У Харкові для нас були дорогі квартири, знайшли у Шарівці (Валківський район). До обласного центру трохи більше ніж півгодини їзди.
Нове житло комфортабельністю не вирізнялося – у квартирі не було навіть душу. Якийсь час родина усім складом щотижня їздила до Харкова, щоб на залізничному вокзалі душ прийняти. Волонтери домовилися з адміністрацією вокзалу, і переселенців безкоштовно туди пускали. Михайло хотів зробити в квартирі ремонт, але жінка відмовила його від цього рішення, мовляв, «нам тоді оренду піднімуть, бо умови кращими стануть, або взагалі квартиру на продаж виставлять». Як у воду дивилася: тільки-но Лучкіни в новій оселі провели каналізацію і встановили ванну, господарі квартири були тут як тут.
– «Які ж ви молодці. Ми тут вісім років жили, але ванної у нас не було. А ще кажуть, у переселенців грошей немає», – згадує розмову Михайло. – Похвалили й підняли орендну плату.
Чоловік крутився як міг, з першого ж дня почав шукати підробіток. Врешті-решт влаштувався в торгову компанію, яка також була евакуйована з Донбасу. Заробляв там більш-менш нормальні гроші, але все одно такого достатку, як в Алчевську, не було. Чоловік хотів знову працювати на себе.
– У Крим ми так і не доїхали, російська залізниця була занадто дорогою, наших грошей вистачило б на 1,5 квитка, – розповідає чоловік. – Батько уже виїхав на паром зустрічати нас, але ми дали відбій. Натомість поїхали до родичів дружини в Харків. Кілька тижнів пожили у них. Ми дуже вдячні, що вони нас тоді прийняли, хоча в самих місця не було. Вони нам поступилися своєю кімнатою, а самі три тижні спали в машині. Ми не стали зловживати гостинністю, почали шукати житло. У Харкові для нас були дорогі квартири, знайшли у Шарівці (Валківський район). До обласного центру трохи більше ніж півгодини їзди.
Нове житло комфортабельністю не вирізнялося – у квартирі не було навіть душу. Якийсь час родина усім складом щотижня їздила до Харкова, щоб на залізничному вокзалі душ прийняти. Волонтери домовилися з адміністрацією вокзалу, і переселенців безкоштовно туди пускали. Михайло хотів зробити в квартирі ремонт, але жінка відмовила його від цього рішення, мовляв, «нам тоді оренду піднімуть, бо умови кращими стануть, або взагалі квартиру на продаж виставлять». Як у воду дивилася: тільки-но Лучкіни в новій оселі провели каналізацію і встановили ванну, господарі квартири були тут як тут.
– «Які ж ви молодці. Ми тут вісім років жили, але ванної у нас не було. А ще кажуть, у переселенців грошей немає», – згадує розмову Михайло. – Похвалили й підняли орендну плату.
Чоловік крутився як міг, з першого ж дня почав шукати підробіток. Врешті-решт влаштувався в торгову компанію, яка також була евакуйована з Донбасу. Заробляв там більш-менш нормальні гроші, але все одно такого достатку, як в Алчевську, не було. Чоловік хотів знову працювати на себе.
Як це не дивно, але похід до центру зайнятості став для Михайла щасливим квитком. Там чоловік познайомився з іншими активними переселенцями. Разом вони моніторили безліч ресурсів у пошуках потрібної програми або гранту.
– Я подав заявки в усі організації, в які тільки зміг. Позитивний результат отримав у МОМі (Міжнародна організація з міграції) та «Карітас України», – розповідає Михайло. – Згодом у «Карітас» виграв грант на робочій простір – став резидентом першого в Україні соціального коворкінгу IDP Business Space. А потім, знову ж таки в «Карітас», виграв грант на придбання обладнання для власного бізнесу.
Чоловік вирішив повністю змінити сферу діяльності – з будівельного бізнесу перейти в кондитерський. Почав із друку їстівних картинок, а згодом амбіції зросли.
– Я подав заявки в усі організації, в які тільки зміг. Позитивний результат отримав у МОМі (Міжнародна організація з міграції) та «Карітас України», – розповідає Михайло. – Згодом у «Карітас» виграв грант на робочій простір – став резидентом першого в Україні соціального коворкінгу IDP Business Space. А потім, знову ж таки в «Карітас», виграв грант на придбання обладнання для власного бізнесу.
Чоловік вирішив повністю змінити сферу діяльності – з будівельного бізнесу перейти в кондитерський. Почав із друку їстівних картинок, а згодом амбіції зросли.
Смачний бізнес
Девіз IDP Business Space: «Новий дім для вашого бізнесу». Коворкінг дійсно став для Михайла другим домом, а всі його резиденти, більшість яких також переселенці, – частиною великої родини.
– За контрактом 30 вересня (Інтерв'ю відбувалося напередодні цієї дати. – Авт.) закінчується мій робочий простір тут, і я йду у вільне плавання. Уже знайшов місце, де обладнаю собі офіс, мені б ще поряд усіх цих людей, – вказує на сусідів Михайло. – Ми не сприймаємо одне одного як конкурентів. Допомагаємо, часто мозкові штурми влаштовуємо. Тож інших резидентів мені буде дуже не вистачати. Але в мене в житті є певні принципи. Як казав мій дід: «Дуже добре – це вже погано». Потрібно періодично виходити зі своєї зони комфорту. Якщо я можу щось зробити сам, то я буду це робити. А коворкінг може стати шансом для ще однієї людини.
– За контрактом 30 вересня (Інтерв'ю відбувалося напередодні цієї дати. – Авт.) закінчується мій робочий простір тут, і я йду у вільне плавання. Уже знайшов місце, де обладнаю собі офіс, мені б ще поряд усіх цих людей, – вказує на сусідів Михайло. – Ми не сприймаємо одне одного як конкурентів. Допомагаємо, часто мозкові штурми влаштовуємо. Тож інших резидентів мені буде дуже не вистачати. Але в мене в житті є певні принципи. Як казав мій дід: «Дуже добре – це вже погано». Потрібно періодично виходити зі своєї зони комфорту. Якщо я можу щось зробити сам, то я буду це робити. А коворкінг може стати шансом для ще однієї людини.
IDP Business Space – перший в Україні соціальний коворкінг, створений МБФ «Карітас України». Це одна з частин програми допомоги переселенцям в Україні. У бізнес-просторі створено 30 робочих місць: це не тільки зона коворкінгу, але й івент-зона (зал для проведення заходів, розрахований на 50 осіб), зона навчання та зал для швачок. У переселенців є можливість подати заявку на грант, який дозволить протягом півроку працювати в IDP. 30 вересня відбувся перший випуск резидентів коворкінгу.
"Потрібно періодично виходити зі своєї зони комфорту. Якщо я можу щось зробити сам, то я буду це робити"
Поки ми розмовляємо, приходить один із клієнтів і забирає смачне замовлення. У Михайла дуже зручне робоче місце, що серед інших виділяється «троном». Так чоловік називає суперзручне та дороге крісло, яке виграв. Написав сценарій рекламного ролика для меблевої компанії (потрібно було прорекламувати офісне крісло). У Михайла вийшов маленький фільм – лавсторі.
– Коли брав участь в фестивалі «Ремаркетінг», дізнався про цей конкурс. Навіть посидів у кріслі, воно мені так сподобалося, я навіть менеджеру компанії сказав: «Це крісло буде моїм», – сміється Михайло. – Відправив ідею ролика організаторам конкурсу і забув про нього. А за кілька тижнів отримав листа на пошту: «Вітаю, ви стали переможцем». Я до останнього не вірив, що таке можливо. Крісло, зроблене під мене на замовлення, до мого офісу привезли в такій же коробці з бантом, які я описував у своїй ідеї.
– Коли брав участь в фестивалі «Ремаркетінг», дізнався про цей конкурс. Навіть посидів у кріслі, воно мені так сподобалося, я навіть менеджеру компанії сказав: «Це крісло буде моїм», – сміється Михайло. – Відправив ідею ролика організаторам конкурсу і забув про нього. А за кілька тижнів отримав листа на пошту: «Вітаю, ви стали переможцем». Я до останнього не вірив, що таке можливо. Крісло, зроблене під мене на замовлення, до мого офісу привезли в такій же коробці з бантом, які я описував у своїй ідеї.
Над столом у чоловіка фотографія його наймолодшої доньки, яку він називає своїм головним босом, а поруч – стратегія розвитку бізнесу.
– Це етапи мого зростання, – пояснює власник бізнесу. – Ми ж тут не лише спілкувалися й ділилися ідеями, а ще й навчалися в бізнес-школі. Також у нас були бізнес-лабораторії, у рамках яких готували проекти власного бізнесу: тобто з чого я почав, де я зараз перебуваю, до чого прагну. Експерти вивчали мій проект і давали рекомендації. Коли я тільки прийшов, у мене була ідея продавати їстівні картинки в роздріб. Після навчання в бізнес-школі концепція змінилася – вирішив перейти на продаж великими партіями. А цей план (показує на аркуш, що висить над столом) з'явився після бізнес-лабораторії. Якщо стисло, то зараз я продаю готовий продукт. Продовжую працювати з кондитерами, але тільки тепер вони стають моїми партнерами. Мій бренд зростає разом зі мною. І фішка його в тому, що кондитерські вироби я продаю з логотипом своїх замовників. У такому напрямі працює мало кондитерських фірм – моя і десь ще в Ізраїлі.
У Михайла дуже великі й амбітні плани. Крок за кроком чоловік іде до своєї мрії. І поки що в його плани повернення до Алчевська не входить.
– Харків для мене більше став тим місцем, де я хочу залишитися, ніж Алчевськ, куди я хочу повернутися. А якщо втіляться мої плани, то Харків стане для мене справжнім домом, – ділиться Михайло Лучкін.
– Це етапи мого зростання, – пояснює власник бізнесу. – Ми ж тут не лише спілкувалися й ділилися ідеями, а ще й навчалися в бізнес-школі. Також у нас були бізнес-лабораторії, у рамках яких готували проекти власного бізнесу: тобто з чого я почав, де я зараз перебуваю, до чого прагну. Експерти вивчали мій проект і давали рекомендації. Коли я тільки прийшов, у мене була ідея продавати їстівні картинки в роздріб. Після навчання в бізнес-школі концепція змінилася – вирішив перейти на продаж великими партіями. А цей план (показує на аркуш, що висить над столом) з'явився після бізнес-лабораторії. Якщо стисло, то зараз я продаю готовий продукт. Продовжую працювати з кондитерами, але тільки тепер вони стають моїми партнерами. Мій бренд зростає разом зі мною. І фішка його в тому, що кондитерські вироби я продаю з логотипом своїх замовників. У такому напрямі працює мало кондитерських фірм – моя і десь ще в Ізраїлі.
У Михайла дуже великі й амбітні плани. Крок за кроком чоловік іде до своєї мрії. І поки що в його плани повернення до Алчевська не входить.
– Харків для мене більше став тим місцем, де я хочу залишитися, ніж Алчевськ, куди я хочу повернутися. А якщо втіляться мої плани, то Харків стане для мене справжнім домом, – ділиться Михайло Лучкін.
Компетентно
Уже понад два роки завдяки допомозі міжнародних донорів переселенці на Харківщині не тільки відкривають власну справу, а й створюють додаткові робочі місця. У створенні успішних бізнес-проектів бере участь Асоціація приватних роботодавців.
– Цього року тільки в рамках проекту «Новий відлік» (МФ «Відродження») до нас по допомогу в написанні бізнес-планів звернулося близько 300 осіб. У минулому – 260, – розповідає президент Асоціації приватних роботодавців Олександр Чумак. – У 2015 році найкращі 35 проектів отримали грантівські кошти на загальну суму 1 млн 360 тис. грн. Було створено 112 робочих місць.
У серпні – вересні цього року «Новий відлік» підтримав 19 проектів. До речі, окрім переселенців у конкурсі взяли участь і АТОвці. Наступного року цільова аудиторія буде ще ширшою – можливість відкрити свою справу з'явиться й у родин загиблих бійців АТО. Цей проект здійснюватимуть у рамках обласної програми сприяння розвитку підприємництва, яка розрахована на чотири роки.
З «Карітас» ми також співпрацюємо в рамках їхнього проекту зі створення робочих місць. Допомагали писати заявки на відкриття своєї справи членам нашої Асоціації. МФ «Карітас» у цьому році підтримав сім проектів на загальну суму 700 тис. грн.
За словами Олександра Чумака, на розкрутку проекту потрібно приблизно 6–9 місяців. Найбільш затребувана на Харківщині сфера послуг: місця громадського харчування, випічка, перукарні, тренінгові та івент-послуги, навчання іноземних мов, дитячі центри, СТО, шиномонтаж. Інвесторів же найбільше цікавлять технології переробки сільськогосподарської продукції, переробка продуктів харчування, фармацевтика, виробництво косметологічних засобів, робототехніка (виробництво обладнання, яке дозволить позбутися найманої праці), виробництво безалкогольних напоїв.
Уже понад два роки завдяки допомозі міжнародних донорів переселенці на Харківщині не тільки відкривають власну справу, а й створюють додаткові робочі місця. У створенні успішних бізнес-проектів бере участь Асоціація приватних роботодавців.
– Цього року тільки в рамках проекту «Новий відлік» (МФ «Відродження») до нас по допомогу в написанні бізнес-планів звернулося близько 300 осіб. У минулому – 260, – розповідає президент Асоціації приватних роботодавців Олександр Чумак. – У 2015 році найкращі 35 проектів отримали грантівські кошти на загальну суму 1 млн 360 тис. грн. Було створено 112 робочих місць.
У серпні – вересні цього року «Новий відлік» підтримав 19 проектів. До речі, окрім переселенців у конкурсі взяли участь і АТОвці. Наступного року цільова аудиторія буде ще ширшою – можливість відкрити свою справу з'явиться й у родин загиблих бійців АТО. Цей проект здійснюватимуть у рамках обласної програми сприяння розвитку підприємництва, яка розрахована на чотири роки.
З «Карітас» ми також співпрацюємо в рамках їхнього проекту зі створення робочих місць. Допомагали писати заявки на відкриття своєї справи членам нашої Асоціації. МФ «Карітас» у цьому році підтримав сім проектів на загальну суму 700 тис. грн.
За словами Олександра Чумака, на розкрутку проекту потрібно приблизно 6–9 місяців. Найбільш затребувана на Харківщині сфера послуг: місця громадського харчування, випічка, перукарні, тренінгові та івент-послуги, навчання іноземних мов, дитячі центри, СТО, шиномонтаж. Інвесторів же найбільше цікавлять технології переробки сільськогосподарської продукції, переробка продуктів харчування, фармацевтика, виробництво косметологічних засобів, робототехніка (виробництво обладнання, яке дозволить позбутися найманої праці), виробництво безалкогольних напоїв.
Олександр Чумак
президент Асоціації приватних роботодавців
Текст Юлїї Шматченко
Фото Юлії Шматченко та з особистого архіву героя публикації
Фото Юлії Шматченко та з особистого архіву героя публикації
При використанні матеріалів публікації посилання на сайт "Слобідський край" є обов`язковим: http://www.slk.kh.ua/
Статтю створено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністрество міжнародних справ Канади.
